Еволюція явища корупції: історичний ракурс

Історичне коріння такого соціального явища як корупція бере свій початок ще у Стародавньому світі. Корупційні прояви зафіксовано в архівних документах Стародавньої Греції ІV-V ст. до н. е.: спочатку вони мали здебільшого побутовий характер і проявлялися у формі «псування їжі та питної води», а пізніше до них стали відносити аморальні вчинки (розбещеність, розпусність молоді), а також окремі суспільні правопорушення, які каралися в судовому порядку.1 Використання терміну «корупція» стосовно політики приписується давньогрецькому вченому, мислителю Аристотелю, який визначав тиранію як неправильну, зіпсовану (корумповану) форму монархії.

Прикладом викриття корупційних діянь державних чиновників у Стародавньому Римі стала історично відома промова Марка Цицерона, виголошена ним у 75 р. до н. е. у Римському Сенаті проти намісника Сицилії, якого звинуватили жителі у вимаганні та привласненні предметів мистецтва. Коли Цицерона призначають керувати островом Сицилія, де вже був злодійкуватий намісник Гай Веррес, сицилійці звертаються по допомогу до адвоката Цицерона, і він сміливо виступає проти корупції. П'ять промов "Проти Верреса" стали блискучими зразками політичного красномовства:

"Він [Гай Веррес] буде дуже задоволений, якщо прибутки першого року йому вдасться повернути на свою користь; прибутки другого року він передасть своїм покровителям і захисникам; прибутки третього року, найвигіднішого, що обіцяє найбільшу вигоду, він повністю збереже для суддів..., за словами чужоземних народів, вони ще можуть задовольнити зажерливість найжадібнішої людини, але оплатити перемогу винного вони не в змозі".2
Цицерон переміг, гроші повернуті сицилійцям, а Гай Веррес був зісланий у вигнання. Пізніше імператор Риму, відомий державний, політичний діяч та полководець Гай Юлій Цезар запровадив досить суворе покарання за підкуп та хабарі посадовцям. Зокрема, він ввів заборону на отримання намісниками в провінціях золотих вінків від їхніх мешканців та постійно виражав своє невдоволення проявами підлабузництва. Масштаби охоплення корупційними підкупами виборців у Стародавньому Римі були настільки широкими, що римляни стали розглядати отримувані ними суми як законну плату. Оскільки Римська імперія у той час завойовували нові території та розширяла свої державні кордони, то призначені на відповідальні пости в загарбаних провінціях посадовці діставали можливість сплачувати своїм виборцям обіцяні в ході передвиборних кампаній грошові суми. Полководці Римської імперії були найбільш успішними та перспективними політиками: вони отримували посади та необмежені можливості для особистого збагачення. Пізніше це призвело до надмірного розростання бюрократичного апарату в Римській імперії, а посади стали розглядатися як вид власності, який можна було використовувати для експлуатації населення загарбаних територій та у такий спосіб отримувати прибутки. Наслідки впливу таких корупційних діянь були руйнівними та стали однією з причин розпаду Римської імперії.3

У Стародавньому Римі та Стародавніх Афінах формами протидії корупції були передусім суспільний контроль і колективна мораль. Бюрократичний апарат у Римській імперії був надмірно розгалуженим, тому корупція за таких умов процвітала. Саме в цих стародавніх містах-державах (полісах) було розроблено перші антикорупційні заходи, вжиття яких спрямовувалося на обмеження можливостей у наданні чиновниками прихованих послуг та здійсненні ними різних махінацій, пов’язаних із зловживанням наданими їм владними повноваженнями. Про державних чиновників того часу говорили: «Він приїхав бідним у заможну провінцію, а поїхав заможним із бідної провінції». Тобто йдеться про незаконне збагачення шляхом зловживання посадовим становищем. Про хабарі згадується в давньоримських «12 таблицях» (V ст. до н.е.). Свідченням існування корупції в Римській імперії можна розглядати і низку спеціальних норм щодо запобігання зловживань владними повноваженнями, які встановлено в законодавстві стародавньої Римської республіки.

Давньокитайський філософ Конфуцій у V ст. до н. е. зауважував, що незважаючи на те, що турбота, особливо про свою сім’ю, та доброта є головними чеснотами людини. Разом з тим він застерігав, що надмірне та буквальне дотримання цих чеснот може призводити до зловживань чиновників, оскільки вони, приймаючи рішення, схильні віддавати перевагу своїм сім’ям.4

В епоху раннього Середньовіччя в Європі зловживання службовим становищем, незважаючи на засудження церквою корупційних проявів, ставало нерідко загальноприйнятою нормою: чим більше управління державою ставало централізованим, тим більше функцій зосереджувалось у світських та церковних чиновників, які використовували необмежену владу і безконтрольність для власного збагачення. Так, єпископів того часу характеризували

«ловцями грошей, а не душ, які мають тисячу хитрощів, як спустошити кишені бідного».5

У Новий час вважали, що корінь корупції «проростає із зневаги до всіх законів». Стверджували, що,

«люди, які пишаються своїм багатством, сміливо роблять злочини в надії, що їм вдасться уникнути покарання шляхом підкупу державної юстиції, отримання невинуватості за гроші та інші форми винагороди».6
До цієї когорти відносили тих, «хто має впливових родичів чи відомих людей, що набули собі високу репутацію», які вдаються до порушення законів, сподіваючись шляхом тиску на владу отримати для себе поблажливе та лояльне ставлення. У цьому ж ключі, писав італійський політичний діяч Нікколо Макіавеллі, який вважає головним мірилом діяльності будь-якого правителя могутність держави, задля якої можна використовувати будь – які методи і засоби.

У часи Просвітництва стверджували, що:

«...з досвіду віків відомо – будь-яка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею, і вона буде продовжувати так чинити, доки не досягне певної межі».7

На початку ХХ ст. оцінка корупції базується вже не на аморальності людської природи, а на відносинах між державною і приватною сферою. Прийнятність корупції в тій чи іншій державі виходить з того, чи посилює корупція позицію еліти, прискорює здійснювані в суспільстві перетворення.

У Радянському Союзі заперечували наявність явища корупції. Використовувати його почали лише наприкінці 1980-х років. Відкидаючи термін, радянська влада тим самим відкидала і явище, замінюючи його визнанням існування деяких форм корупції, наприклад хабарництва, зловживання службовим становищем тощо. Вважалося, що до корупції призводили недоліки в роботі партійних, профспілкових і державних органів, передусім у сфері виховання робітників.8 У радянській літературі, особливо енциклопедичній, корупцію було прийнято вважати явищем, притаманним певним суспільно-економічним формаціям, а саме буржуазним державам, де існувала, на думку радянських вчених, експлуатація людини людиною.

Вже в далеку давнину корупція розглядалася як соціальне зло, якого потрібно уникати, позбавлятися та протидіяти йому. Історичний досвід переконливо свідчить: пороки, аморальну поведінку людини в будь-якому суспільстві неможливо викорінити повністю, – її можливо лише обмежити певною мірою. До механізмів, за допомогою яких на практиці можна реалізувати ці обмеження, можна віднести: державу, етику, мораль, релігію, медіа, громадські організації, суди та ін.

1. Платон. Государство. Законы. Политик / Платон. – М. : Мысль, 1998. – 798 с. – (Серия «Классическое наследие»).
2. Риторика Цицерона // http://pidruchniki.com/18060203/ritorika/ritorika_tsitserona
3. Римское право. Понятия, термины, определения: перевод с чешского / М. Бартошек; пер.: Ю. В. Пресняков; спец. науч. ред.: З. М. Черниловский. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 c.
4. Соловйов В. «Історична генеза корупції» // http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Nzizvru/2011_5/p8_4.html
5. Соловйов В. «Історична генеза корупції» // http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Nzizvru/2011_5/p8_4.html
6. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданського / Томас Гоббс. – М., 1936. – 503 с.
7. Мельник М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії): монографія / М. І. Мельник. – К.: Юридична думка, 2004. – 400 с.
8. Круглов М. А. Коррупция / М. А. Круглов / Большая Советская Энциклопедия / [ред. А. М. Прохоров]. – [3-е изд.]. – М. : «Советская Энциклопедия», 1973. – Т. 13. – 1973. – 608 с.